• Культурологічні аспекти кольору
• Еволюція науки про колір
• Функція кольору в природі
• Фізичні основи кольору
• Основні характеристики кольору
• Сприйняття кольору
• Психофізіологічний вплив кольору
• Змішування кольорів
• Контраст і нюанс кольору та тону
• Побудова гармонійних сполучень кольорів
• Колір в образотворчому мистецтві
• Колір у декоративному мистецтві
• Використання кольору в дизайні
• Колір і транспорт
• Суперграфіка
• Фірмові кольори
• Національний стиль і
псевдонаціоналізація у дизайні та рекламі
• Комп"ютерне кольороутворення
| КОЛІР У НАРОДНОМУ
ТА ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОМУ
МИСТЕЦТВІ УКРАЇНИ
| «В каждом прикосновении рук мастера к создаваемой вещи живет чувство красоты, органичное внутреннему строю народного восприятия. В народном творчестве ярко выражены национальный темперамент и национальный характер. Особенно любили русские и украинские мастера использовать для своих орнаментальных мотивов красный цвет, который считался символом солнца и земного плодородия». |
| |
Н.Сокольнікова
|
У народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне штучне середовище, створене людиною. Кожен вид декоративного мистецтва у різних народів має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, колірні сполучення, орнаментику. Використання кольору в декоративно-прикладному мистецтві виявляє художньо-образний зміст предметів побуту (меблів, посуду, одягу, килимів, вишивок, ювелірних виробів, іграшок) та має метою підвисити їх естетичні властивості. Колір в декоративно-прикладному мистецтві має специфіку, пов`язану з особливостями композиції й природними основами матеріалів (дерево, метали, глини, тканини, шкіра). Ця умовність проявляється у трактуванні кольору — припускається фарбування поверхонь локальним кольором без світлотіні, відблисків і рефлексів. В народному мистецтві традиційно зберігається зв`язок кольору з формою, значенням, міфологією, обрядами, релігією. Саме кольором підкреслюються обрядові функції костюму. Колір вказує ще й на вік, соціальну належність, сімейний стан. Українське декоративно-прикладне мистецтво завжди мало багато спільного з мистецтвом російського та білоруського народів — елементи композиції, композиційну побудову, кольори, матеріали та техніки виконання. Здебільшого користувалися чистими немішаними фарбами. Великої емоційної сили творам надає поєднання чорного і червоного — традиційне для України сполучення, яке, за Кандінським, означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.
До основних видів народного і декоративно-прикладного мистецтва належать: побутова та декоративна кераміка, скло, килимарство та ткацтво, вишивка, різьблення, розписи, іграшки, писанки. Для кераміки та художнього скла характерні як традиційні нюансні, стримані сполучення, так і контрастні кольори -жовтий-зелений-брунатний, червоний-зелений-чорний, жовтий-червоний-синій.
Живопис на склі. Живописна техніка малювання на склі має давні традиції як у професійному, так і в народному мистецтві, сягаючи корінням часів Візантії та Риму. У центральній Європі розвиток цього виду живопису припадає на XV-XVIII ст. В Україні живопис на склі поширився в ХІХ ст., переважно в Західних регіонах, зокрема, на Буковині, Галичині, Гуцульщині, Закарпатті. Живопис українських майстрів адаптувався і набув самобутніх рис. Ікони на склі, написані без дотримання церковних приписів, пов'язувалися не тільки з релігією, а й з народним побутом та естетичними уподобаннями і призначалися для інтер'єрів сільських хат. Нерідко такі ікони називають народною картиною на склі. Художня особливість українського живопису на склі виявляє себе яскравим колоритом, багатою декоративністю, площинністю зображення. Арсенал зображувальних засобів при цьому мінімальний: графічна лінія, обмежена палітра локальних кольорів — червоного і чорного, білого та синього, жовтого та зеленого.
Прикметною стилістичною ознакою українського живопису на склі є лінійна розробка площини. Прямі і хвилясті лінії, вільно покладені за формою, створюють м'який плавний контур, який окреслює силуети фігури, риси обличчя, виявляє основне, характерне без зайвих деталей. Ритм ліній оживляє локальні кольори площини, декоративно збагачує композицію. Така манера письма нагадує розпис малярів на скринях чи кольорові розписи на кахлях. Дивовижний талант творців із народу на повну силу виявився у відчутті кольорів та умінні скупою палітрою надати образові мажорного звучання. Прозоре скло завжди зберігало легкість і дзвінкість барв, ставало ще яскравішим у поєднанні з посрібленою чи позолоченою фольгою. Майстри розписів на склі володіли магічною мовою декору та образу, тому робота з-під їхніх рук народжувалася швидко, задум втілювався в ту чи іншу форму природно і легко, по-мистецьки переконливо і правдиво. Особливість такої техніки полягала в тому, що картина малювалася з одного боку, а сприйняття йшло з іншого, тому художнику треба було володіти специфічним "кінематографічним" відчуттям.
Колір дерев`яних виробів завжди залежить від природних кольорів і текстури різних порід дерев. Майстри західних районів України використовують і контрастні деталі — яскравий кольоровий бісер (шкатулки, блюда, тарелі).
Килимарство. Усі відомі українські килими за характером орнаментики поділяються на геометричні й квіткові. Крім того, серед них можна виділити окремі стильові групи за етнографічними районами України, кожна з яких відзначається характерними формами орнаментики і принципами композиції. Своєрідний колорит має площинне декоративне трактування і контрастне поєднання кольорів, у розміщенні яких народні майстри не завжди дотримувались строгого ритму та симетрії. Розкидаючи їх вільно по полю килима, вони зберігали рівновагу між ними і не допускали приглушення одного кольору іншим. Значну роль у колористиці геометричних килимів відігравав фон. Найпопулярнішими фоновими кольорами були чорний, малиновий, червоний, іноді коричневий, синій, сірий, жовтий. Особливістю колориту квіткових килимів є їх незвичайна барвистість, багатство й різноманітність кольорових поєднань при невеликій в основному кількості кольорів. Орнаментальний рисунок трактувався світлими тонами на темному фоні килимового поля або темними тонами на світлому фоні з обов'язковим дотриманням рівноваги колірних плям.
Одяг. Українська вишивка — особливий, національний улюблений вид мистецтва українського народу. Своєрідність, багатство творчої фантазії, технічна майстерність характерні для вишивок, вони дуже різноманітні й гармонійні за поєднанням кольорів. Кожному етнографічному району притаманний свій особливий колорит. Вишиванням на Україні займалися всі жінки. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина повинна була мати багато різних вишиванок. Одяг був свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості. Саме тому жіночий одяг оздоблювався надзвичайно гарно. Кольорова плахта, вишита старанно підібраними ніжними тонами, яскрава керсетка, яскрава шовкова попередниця, барвиста вишивана сорочка — в такому одязі дівчина виглядала мальовничо, нагадуючи букет живих квітів. Основною частиною жіночого і чоловічого натільного вбрання була сорочка. З середини ХІХ ст. все частіше сорочки стали шити з тонких білих тканин мануфактурного, фабричного виготовлення. Біла сорочка — це непорушна традиція, символ краси і чистоти, естетичного смаку і святковості. Для сорочок Поділля характерна обмеженість кольорів: на рукавах, маніжках, манжетах домінує один чорний колір на білому тлі. Лише комірець вишивався чорним, червоним, зеленим та жовтими кольорами. Майже по всій Україні відома техніка "вирізування", що комбінується з іншими способами вишивання. Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі — кольоровими. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Вишивка Полісся — червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна. Одноколірне вишивання північних районів Волині вражає своєю вишуканою простотою, чорний колір поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається значний колористичний ефект. Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити їхню загальну виразність, в них використовують два або більше типів швів. На Вінниччині переважають різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок.
Характерна риса етнографічного району Карпат та Прикарпаття — це велика кількість регіонів із своїм колоритом. Так, у сорочках, вишитих у с. Космачі, переважає осіння гама кольорів, а у верховинських селах — гама синіх та фіолетових. На Буковині як вишивальний матеріал використовують срібні та золоті нитки, металеві лелітки, що значно збагачує кольорове враження. Гуцульські вишивки багаті за кольоровими сполученнями, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору надають вишивці золотавого відблиску. Колірна гама вишивок Закарпаття широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір — чорний або червоний), поширені як білі, так і багатоколірні орнаменти. Світової слави зазнали вишивки полтавських сорочок. До окремих груп відносяться сорочки, вишиті: білими нитками, виколюванням чи вирізуванням; білими нитками з вкрапленням вохряних відтінків; білими і блакитними нитками; тільки вохристими, сіруватими лляними нитками; червоними і чорними нитками (найчисленніша група). Архаїчні пласти мистецтва давньослав`янського одягу відчутніше збереглися на Поліссі (північні райони сучасної Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей). Це виявляється передусім у білому фоні основних компонентів одягу, який контрастно посилює введені червоні акценти відділки. На Тернопільщині переважають кольори чорний, червоний, жовтий, золоті і срібні нитки. Виділяються сорочки з перевагою жовто-оранжевого, чорно-сріблястого, чорно-вишневого і чорно-червоного кольору, так звані чорнобриві.
Петриківські рушники приваблюють багатоголосим переспівом дзвінких кольорів: малинового, синього, зеленого рожевого блакитного бузкового, салатового, жовтогарячого та бордового, що звучать на повну силу й упорядковані домінуючим брунатним або вохристим кольором. Кожний петриківський рушник — неповторний, як неповторні внутрішні світи майстринь та їх життєва доля. Декоративне чуття підказувало вишивальницям цікаві вигадки: подвійний контрастний контур, вільну живописну манеру виконання, надання орнаменту ліричного звучання.
У 1915-1920 рр. селянські майстри робили мальовки, вишивки та килими за ескізами художників-супрематистів (Є.Прибильська, Г.Собачко, П.Власенко, Н.Генке). Услід за живописом, еволюція якого йшла шляхом перетворення об'єму на кольорову площину, орнаментальні композиції будуються на динамічній рівновазі колірних контрастних площин. Колірна гама вишитих панно утворюється контрастними співставленнями яскравих зелених, бузкових, фіолетових, синіх, жовтих тонів, які підсилюються або насиченим зеленим тлом, або чорним.
Писанки. І в цьому виді народної творчості існували географічні переваження. Наприклад, в Поліссі використовували брунатний, зелений, білий та червоний; у Східному Поділлі — червоний, жовтий, білий, зелений; на Гуцульщині — чорний, жовтий, брунатний та білий; на Чернігівщині — червоний, білий та темно-зелений. На Лемківських писанках багато відтінків жовтого та червоного кольорів, як правило, це лимонний, оранжевий, вишневий, блідо-червоний, рожевий, малиновий, яскраво-жовтий та яскраво-червоний. А також салатовий, зелений, темно-зелений, синій та небесний.
Художній розпис. З давніх часів українські господарки білили хати по весні. Стіни і печі розписувалися для краси яскравими квітами і ягодами. Такі візерунки мали і магічне значення: вважалося, що вони оберігають родину від нечистої сили. Славилися своїми розписами майстри Одеської, Херсонської, Полтавський областей, а особливо села Петриківка Дніпропетровської області. Воно було засновано ще запорізькими козаками у ІІ пол. ХІХ ст. З покоління в покоління передавали петриківські народні художники таємниці своєї майстерності. Зображувалися не тільки реальні природні форми, але і створювалися фантастичні образи. Традиційні мотиви: квітка "цибулька", схожа на розрізану навпіл цибулинку, "кучерявка", "бурячок", ягоди калина, полуниця, виноград і птахи. Рідше зустрічаються зображення тварин і людини. Для розписів характерні чіткість і ажурність малюнка, свобода і добірність у виконанні елементів. Яскраві контрастні кольорові сполучення одержували в результаті застосування природних барвників, що добувалися із соку ягід і рослин. Міцність складу додавала суміш яєчного жовтка з молоком. Розписи на дерев'яних предметах (скринях, санях, віялках, возах, колисках, музичних інструментах) робили і роблять олійними чи фарбами яєчною темперою. Звернемо увагу на колірну гаму: це червоний, синій, жовтий, зелений кольори на білому чи чорному тлі. На поч. ХХ ст. петриківці почали виготовляти "мальовки", "мальованки" на папері для прикраси житла: це були килими, паперові рушники, деталі архітектурного декору. У Петриківці було багато селянок-майстринь, що розписували хати на замовлення й робили на продаж мальовки.
Самою знаменитою на всю Україну стала Тетяна Пата, дочка бідного селянина. Дівчинка заробляла на хліб тим, що розписувала в багатіїв печі до свят і весілля. Краса навколишньої природи залишала глибокий слід у дитячій душі й оживала узимку в художніх образах на стінах і грубці. У хаті начебто розцвітали квіти, зріли ягоди, якими ласували казкові птахи. Фарби Таня робила з бур'янистої трави пирію, буряка, соку шовковиці й вишні, а пензлик — за традицією — з котячої вовни. Такі пензлики вважалися самими гарними. Ставши відомою художницею, Тетяна Пата оформляла книги українських народних пісень, розписувала стіни інтер'єрів, викладала в школі декоративного розпису, брала участь у багатьох виставках. У 60-х роках ХХ ст. її ім'я стає відомим і за кордоном. Вже в літньому віці майстриня створює новий художній образ рідної української природи. Це композиція "Зозуля на калині": зображений зелений кущ калини, покритий китицями червоних ягід. Серед них сидить на гілочці відразу не дуже й помітна, скромна рябенька пташка — сива зозуля. І хоча кущ із зозулею показані реалістично, всі елементи композиції трактовані однопланове, площинно, перебільшено яскраво й контрастно в кольорі. Ягоди і листики не закривають один одного, а ритмічно розміщаються на листі папера в найбільш вигідному для показу положенні. Вся творчість художниці була яскравою, багатоколірною й затверджувала життєрадісність та багатство української природи.
Квіти-птахи, квіти-риби, квіти-веселки у роботах Ганни Собачко — цілісні за формою, одна квітка органічно переходить в іншу, безперервно змінюючись і перетворюючись. У ряді композицій бачимо, як пелюстки квітів переходять непомітно в птахів, риб, інколи в зображення людей. Усі ці зображення сплетені воєдино. Це походить ще від стародавніх слов'янських народних традицій орнаментів, у яких в одну композицію зливались мотиви живих істот і рослин. Так може творити лише той, хто зріс біля землі, все життя ходив біля неї. Весна, яка засіває запашними квітами ліси і луги, буяння золотих ланів підказують митцеві мотиви і фарби для творчості. Квіти в розписах Ганни Собачко ніби живуть своїм життям. Соковите узорчате листя, буйні пагінці, стеблини, що примхливо звиваються, ніби втілюють невичерпні сили природи. Художниця радісно сприймає життя як розмаїття та мальовничість квітів. "Квіти України" — таку назву має цикл творів, над якими вона працювала понад півсторіччя. Розписи Г.Собачко останніх років відбивають красу нашої сучасності, передають почуття, властиві українським людям. І кожна її нова робота — це зразок нового художнього вирішення. Такі її розписи "Дружба" — є композицією з птахів-квітів, які злетілися до гурту, а весь твір сприймається як єдина чарівна квітка.
"Твори Ганни Собачко — золота сторінка в історії українського мистецтва",— так сказав про них український письменник і шанувальник народної творчості Михайло Стельмах. Підтримуючи його, художниця вводить різні варіації жовтого і блакитного, у сполученні з якими зелений стає настільки відчутним, що створюється враження, ніби дивишся на залиті сонцем луки й поля, вкриті густою соковитою травою. У цьому розписі передано почуття художниці до рідної землі, яка не тільки годує, а й радує своєю барвистістю, своїми самосійними квітами. Техніка акварелі й гуаші, в якій працює художниця, певною мірою визначає живописне багатство її творів. Комбінуючи матову густу гуаш і прозору чисту акварель, вона збагачує фактурну поверхню своїх розписів. Інколи Ганна Собачко вводить ще у свою палітру золоту і срібну фарби. Кожна окрема робота художниці відрізняється від іншої колористичним вирішенням, за допомогою якого створюється певний образ.
Порівняємо з розписом "Повійка" розпис "Весняна пісня", в якому також є блакитні й рожеві кольори і переважає зелений. Але зелений зовсім інший, ніж у "Повійці", він найніжніших градацій і типовий саме для ранньої весни. Зелений вступає у колористичний зв'язок з ніжно-рожевими й ультрамариновими. Темно-коричневі стеблини, що розходяться від центра, ще більше підсилюють ніжність зеленого. Тут вже звучать найніжніші блакитні, що випромінюють синь весняного неба. Художниця кладе в основу колір, найбільш характерний для задуманого нею образу. Так, ніжні прозорі блакитні й рожеві кольори, переливаючись, підсилюють домінуючий зелений, чим досягається враження ранньої весни. Ця прозорість, багатство кольорів, що бачимо в розписі, є органічним виявом цілісного, життєствердного світосприйняття природи митцем, людини з народу. Тут роздуми художниці про майбутнє, про ті сподівання й надії, які народ завжди пов'язував з приходом весни. Уже в перший період творчості художниці ми спостерігаємо у неї яскраву, життєрадісну палітру. Звідки ж цей оптимізм, ця яскравість кольорів? Де їх коріння? Все це йде ще з сивої давнини, сягає в глибину віків слов'янської народної культури. Українське народне мистецтво з його оптимізмом завжди було в своїй основі чужим християнській містиці й аскетизму. Звідси — його життєствердне начало. І хоч минули цілі століття, але народна творчість залишається так само невіддільною від життя її творців. Традиційність народного мистецтва не означає, однак, що воно архаїчне, незмінне. Як і професіональне мистецтво, воно залежить від розвитку суспільства.
У сучасному декоративному мистецтві (домашнє ткацтво, скатертини, штори, машинна вишивка на одязі, хустки, декоративні тканини великого розміру) все ж переважають народні мотиви, елементи народної творчості у характерній колірній гамі (див. в меню "Галерея" розділ "Декоративно-прикладне мистецтво", підрозділ "Українське та російське мистецтво").
|
